Понад чотири роки Україна живе в умовах повномасштабної війни. Тисячі родин розділені, мільйони — вимушені переселенці, щодня ми читаємо новини про нові втрати, обстріли, зруйновані школи та лікарні. Але на цьому тлі триває ще одна війна — менш помітна, проте не менш небезпечна. Це боротьба за правову свідомість наших підлітків.

Це не перебільшення. У мирний час освіта формує людину. Під час війни — вона формує суспільство. І якщо ми сьогодні не створимо умов для того, щоб закон сприймався як захист, справедливість і межа свободи, то завтра ми матимемо покоління дорослих, які не знатимуть, де проходить межа відповідальності. Ще гірше — не бачитимуть у державі захисника.

У березні–квітні 2025 року ГО «Агентство з розвитку приватної ініціативи» провело соціологічне дослідження серед підлітків віком 15–17 років. В опитуванні взяли участь понад 340 респондентів. Це ті, чиє дорослішання збіглося з війною. Їхня юність минає в тривозі, в обмеженнях, у досвіді, де довіра до держави не втрачена — бо її просто не було змоги сформувати. І результати опитування — це не просто набір відповідей. Це проєкція майбутнього українського суспільства. Вона стривожує.

Більшість підлітків — 78% — визнають, що базові юридичні знання потрібні кожному. Та далі цифри змінюють настрій. Лише 36% чітко розрізняють адміністративну і кримінальну відповідальність. Майже половина вважає, що за дрібну крадіжку достатньо попередження або розмови з поліцією. І лише 26% знають, що за бійку з тілесними ушкодженнями може настати кримінальна відповідальність. Ми бачимо інформаційну фрагментацію. Знання про право складаються зі шкільних уривків, фрагментів з соцмереж, мемів, чуток. Системного розуміння немає. І коли мільйони дітей і підлітків навчались у період обстрілів, евакуацій і нестабільності — це не дивно. Але небезпечно. Адже саме зараз ми втрачаємо зв’язок між громадянином і законом як легітимною рамкою життя.

Ситуація з довірою до поліції виглядає наступним чином. Середній рівень – 6,9 бала з 10. Начебто прийнятно. Однак у 16-17 років цей показник знижується до 5,4. Це не означає тотальної недовіри, але вказує на поступове накопичення скепсису в міру дорослішання. 65% опитаних висловили певний рівень недовіри до правоохоронців, а 66% побоюються звертатися через ризик переслідування. Водночас 83% підлітків взагалі не мали особистого досвіду взаємодії з поліцією. Тобто негативне сприйняття формується переважно не з власного досвіду, а через зовнішні наративи та брак позитивних прикладів контакту. Це не хронічна недовіра, а скоріше зона потенціалу – перший конструктивний діалог може суттєво змінити ставлення.

Варто окремо зупинитися на сприйнятті ювенальної поліції. Попри те, що ювенальні інспектори проводять чимало просвітницьких заходів у школах, серед підлітків рівень обізнаності про цю інституцію залишається низьким: лише 22% знають про її існування. Це свідчить про те, що такі зустрічі сприймаються молоддю як формальні лекції, а не як особистісно значущий діалог, через що інформація не закріплюється в пам'яті та не трансформується у впізнаваність інституції.

Найбільше вражає толерантність до порушень. 72% підлітків вважають, що суспільство в Україні приймає певні правопорушення як «норму», зокрема дрібні крадіжки, неправомірна вигода, насильство — все це в очах багатьох виглядає виправданим. Соцмережі підсилюють цей ефект: 29% респондентів вважають, що фільми, музика й онлайн-контент романтизують злочинність. Виходячи з цього виникає своя — підліткова мораль, в якій відповідальність умовна, а провина — відносна. І тут необхідна реальна реакції держави.

Правова освіта також виявилась не готовою до виклику. Лише 12% опитаних брали участь у правових заходах регулярно. 37% не брали участі взагалі. І це в час, коли кожна дитина потенційно стикається з ризиками, що потребують правового інструменту — від булінгу до шахрайства, від спроб вербування з боку рф до сімейного насильства. При цьому самі респонденти чітко формулюють, чого їм не вистачає: знання прав неповнолітніх, інструкцій при контакті з поліцією, навичок самозахисту в інтернеті, розуміння меж відповідальності. Вони хочуть знати. Але часто не мають до кого звернутись.

Як юрист і керівник громадської організації, я бачу в цих цифрах не просто соціологію. Це — сигнал. Це — дзеркало системи, яке показує не стільки молодь, скільки те, як ми залишаємо її сам на сам із правовим хаосом. У країні, яка щодня платить життями за свободу, ми не маємо морального права втрачати ще й довіру. Вони не повинні дорослішати в уявленні, що закон — це лише про покарання, а поліцейський — це ризик. Ми повинні довести, що держава — не інструмент примусу, а механізм захисту. Підлітки, яких ми опитали, вже не діти, але ще не повноцінні учасники правових процесів. Вони не просто потребують знань — вони хочуть бути почутими і залученими. І наше завдання — не лише дати їм знання, а й показати, що право — це не система покарань, а інструмент захисту, справедливості та можливостей.

І якщо ми не змінимо підхід до правової освіти зараз — отримаємо покоління, яке не вірить у закон, не шукає допомоги і не бачить сенсу в участі. Це буде покоління тіней, а не громадян. Ми ще можемо встигнути. Але часу — обмаль.